З торбами попідтинню (есе про сутність старцювання)
Ніколи не даю жебракам милостині. Принципово. Можливо, це негуманно, але кожен має право на свою життєву позицію. На мій погляд, годувати паразитів суспільства, м'яко кажучи, нерозсудливо. Тим більше, що ласих на подачку більшає в міру того, як щедрішають громадяни.
Жебраки вже давно заполонили наш особистий простір. Куди не підеш — обов'язково наштовхнешся на чиюсь брудну простягнуту руку. Церкви, ринки (особливо Калинівський), площі (на «Тралці» взагалі спокійно посидіти неможливо), вокзали — облюбовані місця попрохачів. Клянчать на кожному кроці. Підло й облудливо виманюють твій і так нерозкішний приватний бюджет, маскуючись під хворих, інвалідів, немічних, постраждалих або взагалі нагло не маскуючись.
Віктор Гюго мав підстави вигадати (описати?) паризький «Двір Чудес». Численні прохачі справді об'єднуються в клани, зі своїми правилами, ієрархією і скарбницею. Та здебільшого жебракуюють поодинці, адже «податків» у такому випадку сплачувати непотрібно. Проблема таких особин не в неспроможності заробити гроші, а в небажанні. Лінь — матір зла. Значно легше сказати «подайте», ніж підмести хідник. Хоча для совісної людини мало би бути якраз навпаки.
Особливої активності інститут жебракування набуває під час свят. Це справжній «клондайк» для торботрясів. Приміром, на Великдень сільські кладовища просто рясніють жебрацькими калошами. З зубів видеруть поминальну паску чи писанку. Попрохачі використовують церкву і церковні свята як тільки можуть — починаючи від добровільно-примусових іконок-календариків до попів-самозванців з кропильницею і ящиком для пожертв. Апелюючи до християнських святих, завітів і догм, жебраки-святенники намагаються розчулити милосердних вірян і вибити з них ту заповітну копійку.
Але з релігією нам ще пощастило. В мусульманстві, наприклад, давати милостиню — один з основоположних ідейних принципів (стовпів), без якого неможливе спасіння. «Зак'ят» — так називається цей принцип — є зобов'язанням для кожного прихильника ісламу. Цікаво було б запровадити таку практику на нашому ментальному ґрунті: скільки сотень тисяч українців зробилися б старцями?
Якось до мене підійшов нетверезий чоловік середнього віку, представився афганцем і попросив 5 гривень. Мене це обурило. Я завжди думав, що ветерани афганської війни — гідні і достойні люди, які ніколи не опустяться до прохацтва. «Ти ж ганьбиш людей, з якими разом воював», — зауважив я. У відповідь він запитав мене, чи доводилось мені вбивати, назвав мене скупим і ще наполегливіше став вимагати у мене гроші. «Ти ж їх проп'єш», — «Так, проп'ю. Чесно признаюся». Грошей я все-таки йому не дав.
Даючи милостиню, ніколи достовірно не знаєш, як нею насправді розпорядяться. Саме тому я її й не даю («може, кошти перераховують у фонд якоїсь терористичної організації», — завжди щось таке неймовірне закрадається мені в мозок). Нещодавно я відступив від свого принципу. Хоча, це була не так милостиня, як допомога.
На вінницькому автовокзалі людина вже третій день рахувала злидні, не маючи грошей добратися додому. Згорьований і побитий чоловік років 30-ти попросив мене дати йому грошей на квиток до Томашполя. Я не поспішав йому вірити, хоча відразу зрозумів, що переді мною — не жебрак. Поділившись із ним їжею, я вислухав його історію. Виявляється, він ціле літо працював десь на полях Житомирщини, а коли настав час оплати, його разом з іншими працівниками кинули та ще й побили. За останні копійки він доїхав до Вінниці, додому залишилось ще близько 40 км, а грошей — катма. «Люди жадні, ніхто не вірить», — додав він. Я подивився на його напухлі спрацьовані руки і зрозумів, що він не бреше. Я, зрештою, купив йому квиток додому і дав 20 гривень на обід. Сумовитий і повний вдячності вираз обличчя упевнили мене у правильності мого вчинку. Мабуть, я покращив свою карму, якщо мислити в рамках філософії індуїзму.
Звісно, не всі жебраки — шахраї і не всі шахраї — жебраки. Щоб відрізнити шарлатана від чесного старця, потрібно бути трохи психологом. Задавши попрохачеві кілька запитань, можна з високим відсотком ймовірності стверджувати, на що піде твоя милостиня. Це, до речі, цікаве заняття, спробуйте, потренуйтесь. Не поспішайте віддавати свої гроші в фонд законспірованої терористичної організації.
Микола ГУЦУЛЯК
Жебраки вже давно заполонили наш особистий простір. Куди не підеш — обов'язково наштовхнешся на чиюсь брудну простягнуту руку. Церкви, ринки (особливо Калинівський), площі (на «Тралці» взагалі спокійно посидіти неможливо), вокзали — облюбовані місця попрохачів. Клянчать на кожному кроці. Підло й облудливо виманюють твій і так нерозкішний приватний бюджет, маскуючись під хворих, інвалідів, немічних, постраждалих або взагалі нагло не маскуючись.
Віктор Гюго мав підстави вигадати (описати?) паризький «Двір Чудес». Численні прохачі справді об'єднуються в клани, зі своїми правилами, ієрархією і скарбницею. Та здебільшого жебракуюють поодинці, адже «податків» у такому випадку сплачувати непотрібно. Проблема таких особин не в неспроможності заробити гроші, а в небажанні. Лінь — матір зла. Значно легше сказати «подайте», ніж підмести хідник. Хоча для совісної людини мало би бути якраз навпаки.
Особливої активності інститут жебракування набуває під час свят. Це справжній «клондайк» для торботрясів. Приміром, на Великдень сільські кладовища просто рясніють жебрацькими калошами. З зубів видеруть поминальну паску чи писанку. Попрохачі використовують церкву і церковні свята як тільки можуть — починаючи від добровільно-примусових іконок-календариків до попів-самозванців з кропильницею і ящиком для пожертв. Апелюючи до християнських святих, завітів і догм, жебраки-святенники намагаються розчулити милосердних вірян і вибити з них ту заповітну копійку.
Але з релігією нам ще пощастило. В мусульманстві, наприклад, давати милостиню — один з основоположних ідейних принципів (стовпів), без якого неможливе спасіння. «Зак'ят» — так називається цей принцип — є зобов'язанням для кожного прихильника ісламу. Цікаво було б запровадити таку практику на нашому ментальному ґрунті: скільки сотень тисяч українців зробилися б старцями?
Якось до мене підійшов нетверезий чоловік середнього віку, представився афганцем і попросив 5 гривень. Мене це обурило. Я завжди думав, що ветерани афганської війни — гідні і достойні люди, які ніколи не опустяться до прохацтва. «Ти ж ганьбиш людей, з якими разом воював», — зауважив я. У відповідь він запитав мене, чи доводилось мені вбивати, назвав мене скупим і ще наполегливіше став вимагати у мене гроші. «Ти ж їх проп'єш», — «Так, проп'ю. Чесно признаюся». Грошей я все-таки йому не дав.
Даючи милостиню, ніколи достовірно не знаєш, як нею насправді розпорядяться. Саме тому я її й не даю («може, кошти перераховують у фонд якоїсь терористичної організації», — завжди щось таке неймовірне закрадається мені в мозок). Нещодавно я відступив від свого принципу. Хоча, це була не так милостиня, як допомога.
На вінницькому автовокзалі людина вже третій день рахувала злидні, не маючи грошей добратися додому. Згорьований і побитий чоловік років 30-ти попросив мене дати йому грошей на квиток до Томашполя. Я не поспішав йому вірити, хоча відразу зрозумів, що переді мною — не жебрак. Поділившись із ним їжею, я вислухав його історію. Виявляється, він ціле літо працював десь на полях Житомирщини, а коли настав час оплати, його разом з іншими працівниками кинули та ще й побили. За останні копійки він доїхав до Вінниці, додому залишилось ще близько 40 км, а грошей — катма. «Люди жадні, ніхто не вірить», — додав він. Я подивився на його напухлі спрацьовані руки і зрозумів, що він не бреше. Я, зрештою, купив йому квиток додому і дав 20 гривень на обід. Сумовитий і повний вдячності вираз обличчя упевнили мене у правильності мого вчинку. Мабуть, я покращив свою карму, якщо мислити в рамках філософії індуїзму.
Звісно, не всі жебраки — шахраї і не всі шахраї — жебраки. Щоб відрізнити шарлатана від чесного старця, потрібно бути трохи психологом. Задавши попрохачеві кілька запитань, можна з високим відсотком ймовірності стверджувати, на що піде твоя милостиня. Це, до речі, цікаве заняття, спробуйте, потренуйтесь. Не поспішайте віддавати свої гроші в фонд законспірованої терористичної організації.
Микола ГУЦУЛЯК
0 коментарів