Крути: маловідомі факти про українські Термопіли
Героїчна загибель української молоді під станцією «Крути» майже 100 років тому стала символом національної відданості та самопожертви в ім'я оборони своєї вітчизни від чужоземних поневолювачів. Бій під Крутами довго замовчувався радянськими істориками та ідеологами, і про безумний вчинок горстки юнаків широка громадськість дізналася лише з часу здобуття незалежності. У колах же націоналістично налаштованої української інтелігенції, головно на Галичині, Крути було оповито напівлегендарним серпанком, вони були прикладом для наслідування у молодших поколінь. 29 січня свідома частина українського народу відзначила 95-ту річницю з дня цієї трагічної події.
За 20 років Волі було вже багато сказано про Крути. Тож зупинятися на перебігові бою, його передумовах і наслідках не будемо: все це є в шкільному підручнику. Звернемо увагу на ті факти, які пересічному громадянину невідомі, а їх варто було б знати. Таким чином внесемо лепту до повнішого розуміння подвигу крутянців.
ПРОРОЦТВО, ЩО ЗБУЛОСЯ
Мало кому відомо, що загибель 300 юних патріотів була… спророкована. На початку листопада 1917 року в Києві відбувся Третій Всеукраїнський військовий з'їзд у складі 3 тис. делегатів, що представляли 2 мільйони зорганізованого вояцтва. Серед них були і моряки, які піднесли жовто-блакитний стяг над Чорноморським флотом. Делегат з'їзду Першого Українського запасного полку Атамановський, нагадавши легенду про 300 закам'янілих воїнів знаменитого Фрідріха, звернувся до залу зі словами, які виявилися пророчими:
«Народний переказ говорить, що скоро настане час, коли ці 300 вояків пробудяться, підуть у бій і перші проллють свою кров за самостійну Україну! Може, цей час уже настав: багато з вас проллє кров за відбудування української держави. Слава товаришам, які перші ляжуть у цій страшній святій боротьбі».
Ця промова була виголошена за два з половиною місяці до битви під Крутами.
ЩО НАДИХНУЛО КРУТЯНЦІВ?
Маловідомо й те, що до рішення податися до збройних лав українських студентів і гімназистів, ще буквально дітей, наштовхнуло звернення київської газети «Нова Рада» від 11 (24) січня 1918 року:
«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним більшовизмом) грабіжницька орда [...] Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і однією дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу».
«ОСОБЛИВО МАЛО ЗНАЛИ МИ СТРІЛЯТИ»
На бій молоді люди йшли майже непідготовленими. Перед від'їздом їх загнали у касарню, видали кожному старі шинелі, штани, черевики без обмоток, «арештантські» шапки і старі, поржавілі рушниці. Багато хто вперше тримав у руках кріса і, звісно, не вмів стріляти.
«Військової муштри мало хто знав, — згадав Іван Шарий, один із небагатьох учасників бою, що залишився живим (розстріляний большевиками у 1930 р.). — Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи. Недовго, одначе, довелося вчитись, потрібно було негайно їхати [...] і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали».
«Наслідком поганої бойової підготовки було те, що багато козаків не вміли навіть добре стріляти, не знали, як розібрати засуву рушниці», — зазначив Борис Монкевич, герой Крут (помер 1971 р. в Канаді).
ПІД СПІВ «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА» ЕШЕЛОН РУШИВ НА ПІВНІЧ
На фронт майбутні герої рушили, співаючи гімн та інших українських пісень. Студенти весело провели переїзд з Києва до рокової станції. «Мов передчуваючи свою загибель, козаки були бадьорі, веселі й підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів», — згадав той же Борис Монкевич.
«НІХТО НЕ ВІРИВ У МОЖЛИВІСТЬ СЕРЙОЗНОЇ БИТВИ»
Прибувши на станцію, молодь не припускала навіть думки, що завтра накладе кістьми і вкриє холодні поля Чернігівщини. А командування перед боєм навіть пропустило в табір большевицької орди потяг із 2000-ми роззброєних армією Петлюри червоноармійців. Коли спам'яталися, було вже пізно.
«Ніхто не вірив у можливість серйозної битви, — написав у своїх спогадах Іван Шарий. — Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога».
Цікаво, що в можливість битви не вірили й самі большевики. Їх перевага була настільки тотальною, що збройна сутичка озброєної до зубів 4000-ї армії Муравйова з кількома сотнями дітей, які до того ж не вміли стріляти, могла викликати лише саркастичний подив.
«… червоні розпочали свій наступ в зімкнутих колонах. Це виглядало так, ніби вони йшли на парад, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки [...] Передні частини червоних, очевидно, були певні нашої втечі», — вказав у спогадах Аверкій Гончаренко, командир бою під Крутами (помер 1980 р. в США).
ПЕРЕПЛУТАЛИ НАКАЗ
Українське вояцтво, будучи слабо підготовленим і значно поступаючись ординцям у чисельності, відчуваючи нестачу в зброї й набоях, протрималося майже цілий день, запекло стримуючи наступ ворожих сил. Коли втримувати позиції стало просто неможливо, командування віддало наказ відступати. Але в хаосі бою наказ неправильно зрозуміли, що коштувало життів не одного десятка молодих бійців.
«… десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед», — згадав учасник бою Ігор Лоський (помер 1936 р. у Львові).
ЗАГИНУЛИ ЧЕРЕЗ… ВАЛЯНКИ
Той же Ігор Лоський у спогадах зазначив, що багато його товаришів могли врятуватися, якби не були у валянках: «… вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі — тікати в них не було змоги». В результаті бою близько 300 січовиків загинули, а 35 потрапили в полон. 28 з них по-звірячому катували, а потім стратили, заборонивши місцевим селянам хоронити тіла. Семеро полонених дивом врятувалася. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої Української гімназії, галичанин Григорій Пипський, затягнув на увесь голос «Ще не вмерла...», а всі решта його підтримали.
Через півмісяця після трагедії трупи розстріляних під Крутами січовиків викопали і привезли до Києва для поховання. Матерям було важко розпізнати своїх синів: «Всіх полонених замордовано звірячим способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені», — згадав Борис Монкевич.
СПЛЮНДРУВАННЯ МОГИЛ
Коли 1919 року большевики знову захопили Київ, вони не пропустили нагоди ще раз поглумитися над крутянцями, але вже мертвими. «Могилу Крутянських героїв було зрівняно з землею, — розповів дослідник бою під Крутами Іван Ільєнко, — а в 30-х роках було ліквідовано кладовище на Аскольдовій могилі. Місце поховання страчених січовиків поглинув парк, а їхній подвиг — морок забуття. А коли й згадували про них в Радянській Україні, то зі всією неґацією і безсоромною брехнею великодержавної лженауки».
Ми, свідомі українці, повинні пам'ятати подвиг наших попередників. Нехай бій під Крутами й не справив великого впливу на перебіг війни, але він став символом непереможності духу, який не сплюндрувати і не знівечити ворогам української нації.
ДОВІДКА
Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути, за 130 кілометрів на північний схід від Києва між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень (600) вояків. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді.
Микола ГУЦУЛЯК
За 20 років Волі було вже багато сказано про Крути. Тож зупинятися на перебігові бою, його передумовах і наслідках не будемо: все це є в шкільному підручнику. Звернемо увагу на ті факти, які пересічному громадянину невідомі, а їх варто було б знати. Таким чином внесемо лепту до повнішого розуміння подвигу крутянців.
ПРОРОЦТВО, ЩО ЗБУЛОСЯ
Мало кому відомо, що загибель 300 юних патріотів була… спророкована. На початку листопада 1917 року в Києві відбувся Третій Всеукраїнський військовий з'їзд у складі 3 тис. делегатів, що представляли 2 мільйони зорганізованого вояцтва. Серед них були і моряки, які піднесли жовто-блакитний стяг над Чорноморським флотом. Делегат з'їзду Першого Українського запасного полку Атамановський, нагадавши легенду про 300 закам'янілих воїнів знаменитого Фрідріха, звернувся до залу зі словами, які виявилися пророчими:
«Народний переказ говорить, що скоро настане час, коли ці 300 вояків пробудяться, підуть у бій і перші проллють свою кров за самостійну Україну! Може, цей час уже настав: багато з вас проллє кров за відбудування української держави. Слава товаришам, які перші ляжуть у цій страшній святій боротьбі».
Ця промова була виголошена за два з половиною місяці до битви під Крутами.
ЩО НАДИХНУЛО КРУТЯНЦІВ?
Маловідомо й те, що до рішення податися до збройних лав українських студентів і гімназистів, ще буквально дітей, наштовхнуло звернення київської газети «Нова Рада» від 11 (24) січня 1918 року:
«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним більшовизмом) грабіжницька орда [...] Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і однією дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу».
«ОСОБЛИВО МАЛО ЗНАЛИ МИ СТРІЛЯТИ»
На бій молоді люди йшли майже непідготовленими. Перед від'їздом їх загнали у касарню, видали кожному старі шинелі, штани, черевики без обмоток, «арештантські» шапки і старі, поржавілі рушниці. Багато хто вперше тримав у руках кріса і, звісно, не вмів стріляти.
«Військової муштри мало хто знав, — згадав Іван Шарий, один із небагатьох учасників бою, що залишився живим (розстріляний большевиками у 1930 р.). — Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи. Недовго, одначе, довелося вчитись, потрібно було негайно їхати [...] і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали».
«Наслідком поганої бойової підготовки було те, що багато козаків не вміли навіть добре стріляти, не знали, як розібрати засуву рушниці», — зазначив Борис Монкевич, герой Крут (помер 1971 р. в Канаді).
ПІД СПІВ «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА» ЕШЕЛОН РУШИВ НА ПІВНІЧ
На фронт майбутні герої рушили, співаючи гімн та інших українських пісень. Студенти весело провели переїзд з Києва до рокової станції. «Мов передчуваючи свою загибель, козаки були бадьорі, веселі й підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів», — згадав той же Борис Монкевич.
«НІХТО НЕ ВІРИВ У МОЖЛИВІСТЬ СЕРЙОЗНОЇ БИТВИ»
Прибувши на станцію, молодь не припускала навіть думки, що завтра накладе кістьми і вкриє холодні поля Чернігівщини. А командування перед боєм навіть пропустило в табір большевицької орди потяг із 2000-ми роззброєних армією Петлюри червоноармійців. Коли спам'яталися, було вже пізно.
«Ніхто не вірив у можливість серйозної битви, — написав у своїх спогадах Іван Шарий. — Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога».
Цікаво, що в можливість битви не вірили й самі большевики. Їх перевага була настільки тотальною, що збройна сутичка озброєної до зубів 4000-ї армії Муравйова з кількома сотнями дітей, які до того ж не вміли стріляти, могла викликати лише саркастичний подив.
«… червоні розпочали свій наступ в зімкнутих колонах. Це виглядало так, ніби вони йшли на парад, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки [...] Передні частини червоних, очевидно, були певні нашої втечі», — вказав у спогадах Аверкій Гончаренко, командир бою під Крутами (помер 1980 р. в США).
ПЕРЕПЛУТАЛИ НАКАЗ
Українське вояцтво, будучи слабо підготовленим і значно поступаючись ординцям у чисельності, відчуваючи нестачу в зброї й набоях, протрималося майже цілий день, запекло стримуючи наступ ворожих сил. Коли втримувати позиції стало просто неможливо, командування віддало наказ відступати. Але в хаосі бою наказ неправильно зрозуміли, що коштувало життів не одного десятка молодих бійців.
«… десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед», — згадав учасник бою Ігор Лоський (помер 1936 р. у Львові).
ЗАГИНУЛИ ЧЕРЕЗ… ВАЛЯНКИ
Той же Ігор Лоський у спогадах зазначив, що багато його товаришів могли врятуватися, якби не були у валянках: «… вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі — тікати в них не було змоги». В результаті бою близько 300 січовиків загинули, а 35 потрапили в полон. 28 з них по-звірячому катували, а потім стратили, заборонивши місцевим селянам хоронити тіла. Семеро полонених дивом врятувалася. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої Української гімназії, галичанин Григорій Пипський, затягнув на увесь голос «Ще не вмерла...», а всі решта його підтримали.
Через півмісяця після трагедії трупи розстріляних під Крутами січовиків викопали і привезли до Києва для поховання. Матерям було важко розпізнати своїх синів: «Всіх полонених замордовано звірячим способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені», — згадав Борис Монкевич.
СПЛЮНДРУВАННЯ МОГИЛ
Коли 1919 року большевики знову захопили Київ, вони не пропустили нагоди ще раз поглумитися над крутянцями, але вже мертвими. «Могилу Крутянських героїв було зрівняно з землею, — розповів дослідник бою під Крутами Іван Ільєнко, — а в 30-х роках було ліквідовано кладовище на Аскольдовій могилі. Місце поховання страчених січовиків поглинув парк, а їхній подвиг — морок забуття. А коли й згадували про них в Радянській Україні, то зі всією неґацією і безсоромною брехнею великодержавної лженауки».
Ми, свідомі українці, повинні пам'ятати подвиг наших попередників. Нехай бій під Крутами й не справив великого впливу на перебіг війни, але він став символом непереможності духу, який не сплюндрувати і не знівечити ворогам української нації.
ДОВІДКА
Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути, за 130 кілометрів на північний схід від Києва між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень (600) вояків. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді.
Микола ГУЦУЛЯК
1 коментар