Голодомор: гіркий присмак 80-літньої давнини
Минуло 80 років від часу страшного і вражаючого геноциду українського народу — Голодомору 1932/33 рр. Незважаючи на численні факти і свідчення, багато в кого і зараз вистачає нахабства заперечувати загибель мільйонів українських селян від навмисно організованого радянською владою голоду. Скажімо, наші північні сусіди й досі не визнали голодомор актом геноциду, хоча українці й загалом світова спільнота аргументовано доводять протилежне. Ця стаття — згусток болю очевидців жахливої трагедії, яким ціною великих зусиль вдалося врятуватися. Пропоную вашій увазі свідчення громадян Чернівецької області, котрі пережили Голодомор**.
ТАКА СОЛОДКА ПАВУТИНА
«Голодні люди їли клей, що росте на корі дерев, цвіт акації, гнилу картоплю, яка залишилася в кагатах, яйця птахів, жуків, дрібних диких тварин. А коли навесні наливалося зерно, то ховалися в посівах і випивали молочко з колосків. За це дуже жорстоко карали. Якщо піймають, то можуть так побити, що не виживеш [...] Люди починали пухнути з голоду. Пухли з ніг до пояса, а тоді вже і все тіло опухало. Ноги ставали як колоди. Коли вже людина опухла, то врятувати її було дуже важко. Більшість помирали. [...] По селу валялося багато померлих, їх ніхто не ховав, а якщо й ховали, то в одну яму і не дуже глибоку, так що ноги та руки виглядали з-під землі. Вороння розтягувало ті трупи. В жаркий період стояв жахливий сморід гнилого м'яса, який тягнувся від трупів. Вони розкладалися просто на очах, через це почали поширюватись різні хвороби», — згадує Ольга Григорівна Прибатень (1920 р. н., смт Глибока).
Люди з відчаю вживали все, що потрапляло під руки — жолуді, кору дерев, сушене листя, лободу, кропиву, перетерті кукурудзяні качани, бур'яни, равликів, котів, собак, ховрахів та ін. Вдавалися навіть до того, що їли павутину: «Мати не сприймала м'яса, то батько йшов на млин збирати павутину, на якій осіли порохи з муки, мочив у ночвах і те варив», — свідчить Василь Сидорович Гурін (1924 р. н.). Марія Максимівна Михальчук (1926 р. н.) згадує, як боялася ходити селом, бо її дядько Герасим з'їв її кішку: «Я знайшла лапки на смітнику у його дворі і запитала його. Він наказав мовчати, бо і мене з'їсть».
КОТЛЕТИ ПО-ЖИТОМИРСЬКИ
Траплялися випадки канібалізму. Доведені до безумства люди поїдали одне одного. Їли малих дітей, чоловіки з'їдали жінок. Тепер собі таке важко уявити. «Один чоловік з'їв жінку, а голову поставив у казанок у підвал, де вона стояла аж до осені, поки її не знайшла міліція» (Ілля Федорович Самойлюк, 1926 р. н.). «Під час голодомору з дворів позникали коти й собаки. Були явища людоїдства. Я завжди гралася з сусідською дівчинкою Ксенькою. Одного разу зайшла я до Ксеньки, щоб покликати її надвір гратись, а мати як зиркне на мене та як крикне, я й вибігла. В неї в печі тріскотіли дрова і щось булькало в чавуні. Відтоді моя подружка Ксенька більше до мене не виходила і не гралась. По селу пройшов слух, що «Арійониха дитину з'їла»» (Надія Миколаївна Фтемова, 1929 р. н.).
«Вони перезимували, а навесні повалили сарай і знайшли там 6 пар дитячих ручок і ніжок. Коли чоловік присікався до жінки, то вона, плачучи, призналася, що поїла дітей, щоб не померти з голоду» (Станіслав Миколайович Михайляк, 1915 р. н.).
Катерина Петрівна Собко (1926 р. н.) розповідає історію про двох дівчаток-сестер, яких сусідка заманила у сарай, закрила і хотіла з'їсти. Діти стали кликати на поміч і їх, на щастя, почула матір. В божевільної сусідки теж було двоє дітей — дочка і син. Коли приїхала міліція, у хаті був жахливий сморід. Сусідка стала виправдовуватись, що зарізала курку й варить холодець (дарма що в неї курей не було). Коли люди піднялись на горище, то знайшли там дитячу ручку і голову, прив'язану косами до бантини, а під нею підставлений горщик, щоб кров стікала. Народ вчинив самосуд над людожеркою: її прив'язали до коня і поволочили до сусіднього села, там і закопали.
Моторошність цих картин вражаюча. Під час голодомору матері боялися пускати своїх дітей з дому. Ходили чутки, що в 1932 році за кілограм людського м'яса можна було отримати 3 пуди ячмінної муки. Недалеко від Житомира продавали котлети, в яких навіть знаходили нігті...
«ХАЙ ВМИРАЮТЬ»
Смертність від голоду була неймовірно високою. Були села, в яких залишалося всього кілька людей. Живі не встигали хоронити мертвих. Так, Василь Сидорович Гурін (1924 р. н.) розповідає, як до них прийшов материн брат і віддав Богові душу, а потім цілий тиждень лежав мертвий на призьбі, бо не було кому його поховати. Масовий, безпросвітний голод породжував таку ж масову байдужість — до всього, окрім їжі. Наталія Зіновіївна Пастушенко (1925 р. н.) згадує, як відповіла своїй бабусі після того, як та сповістила її про смерть матері: «Та хай вмирають».
Іван Трохимович Боровик розповідає історію про чоловіка, який на його вулиці знайшов дві хлібини. Коли цей чоловік прийшов додому, то сказав своїй жінці і дітям, що вам, мовляв, вже все одно помирати, тож краще цей хліб я з'їм. Однак, також загинув, як і вся його родина. Доходило до того, що хоронили не лише мертвих, а й напівживих. Петро Павлович Брицький (1931 р. н.) вказує таке: «Той, що збирав на воза померлих, зупинився біля нього й сказав до непритомного: «Пробач мені, я так не маю сили. Ти все одно помреш. Може завтра й зі мною таке буде і нікому буде вже мене везти...». З цими словами за допомогою другого візника витягли непритомного на воза й повезли разом з померлими до яру».
ШКОЛА ВИЖИВАННЯ
В умовах тотальної відсутності їжі українські селяни рятувалися як могли. «Виживав той, хто хоч трішки зумів щось сховати, — зазначає Настасія Микитівна Гаркавенко (1920 р. н.), — Ми мали трохи зерна і, щоб ніхто його не забрав, ховали у глибоку криницю. Мене у великому відрі мама з татом опускали туди, де за дерев'яним бруском цабрини, прямо над водою я ховала зерно. Час від часу ми звідти його діставали потроху і з великою обережністю їли».
Комнезамівці конфісковували в селян останній кілограм зерна. «Якось я з мамою навибирали квасолі, може, зо дві склянки. Мати побачила у вікно, що йдуть ті комісари, хутенько налила воду в горщик, кинула туди квасолю і в піч, буцім варить. Ми думали, так врятуємо їжу, але вони висунули горщик з печі, вилили воду, а квасолю забрали з собою», — пригадує Ганна Андріївна Гаврюшова (1921 р. н.).
«Бригади по 5-6 чоловік заходили в двір і перевіряли кожен метр землі, з хати забирали все. Не було такого куточка, щоб не перевірили [...] Мама з братами розбила верх грубки і туди насипали зерно. Верх замастили глиною. І тільки тоді, коли члени бригади стали рідше приходити, бо ж знали, що забрали все, вночі батьки розбивали грубку й набирали трохи зерна» (Кричун Ніна Тимофіївна, 1923 р. н.). У кого була корова чи кінь, ті годували їх соломою прямо з покрівлі хати, адже нічого іншого дати їсти худобі не було змоги. Корову в той час цінували настільки, що прив'язували її в хаті до ліжка, аби не вкрали. Дуже часто вона була єдиним порятунком для голодних сімей.
Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом навмисно замовчувалося радянською владою. Після здобуття незалежності ця шокуюча інформація сплила на поверхню. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», який трактує події 1932/33 рр. як геноцид українського народу. Чимало скептиків тривалий час заперечуватимуть факт голодомору, і нехай це залишиться на їхній совісті. Заперечувати легше, ніж пережити, — стверджують очевидці трагедії.
опубліковано в газеті «Свобода слова» (28.11.13)
*Примітка: за матеріалами, вміщеними у книзі «Національна книга пам'яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років. Чернівецька область: Статті, спогади, документи, списки жертв голодоморів» (Чернівці, 2008).
*Примітка: на Буковині у 1932-33 рр. голодомору не було, оскільки тут панувала Румунія. У книзі вміщено спогади громадян Чернівецької області, котрі на той час мешкали в УСРР.
ТАКА СОЛОДКА ПАВУТИНА
«Голодні люди їли клей, що росте на корі дерев, цвіт акації, гнилу картоплю, яка залишилася в кагатах, яйця птахів, жуків, дрібних диких тварин. А коли навесні наливалося зерно, то ховалися в посівах і випивали молочко з колосків. За це дуже жорстоко карали. Якщо піймають, то можуть так побити, що не виживеш [...] Люди починали пухнути з голоду. Пухли з ніг до пояса, а тоді вже і все тіло опухало. Ноги ставали як колоди. Коли вже людина опухла, то врятувати її було дуже важко. Більшість помирали. [...] По селу валялося багато померлих, їх ніхто не ховав, а якщо й ховали, то в одну яму і не дуже глибоку, так що ноги та руки виглядали з-під землі. Вороння розтягувало ті трупи. В жаркий період стояв жахливий сморід гнилого м'яса, який тягнувся від трупів. Вони розкладалися просто на очах, через це почали поширюватись різні хвороби», — згадує Ольга Григорівна Прибатень (1920 р. н., смт Глибока).
Люди з відчаю вживали все, що потрапляло під руки — жолуді, кору дерев, сушене листя, лободу, кропиву, перетерті кукурудзяні качани, бур'яни, равликів, котів, собак, ховрахів та ін. Вдавалися навіть до того, що їли павутину: «Мати не сприймала м'яса, то батько йшов на млин збирати павутину, на якій осіли порохи з муки, мочив у ночвах і те варив», — свідчить Василь Сидорович Гурін (1924 р. н.). Марія Максимівна Михальчук (1926 р. н.) згадує, як боялася ходити селом, бо її дядько Герасим з'їв її кішку: «Я знайшла лапки на смітнику у його дворі і запитала його. Він наказав мовчати, бо і мене з'їсть».
КОТЛЕТИ ПО-ЖИТОМИРСЬКИ
Траплялися випадки канібалізму. Доведені до безумства люди поїдали одне одного. Їли малих дітей, чоловіки з'їдали жінок. Тепер собі таке важко уявити. «Один чоловік з'їв жінку, а голову поставив у казанок у підвал, де вона стояла аж до осені, поки її не знайшла міліція» (Ілля Федорович Самойлюк, 1926 р. н.). «Під час голодомору з дворів позникали коти й собаки. Були явища людоїдства. Я завжди гралася з сусідською дівчинкою Ксенькою. Одного разу зайшла я до Ксеньки, щоб покликати її надвір гратись, а мати як зиркне на мене та як крикне, я й вибігла. В неї в печі тріскотіли дрова і щось булькало в чавуні. Відтоді моя подружка Ксенька більше до мене не виходила і не гралась. По селу пройшов слух, що «Арійониха дитину з'їла»» (Надія Миколаївна Фтемова, 1929 р. н.).
«Вони перезимували, а навесні повалили сарай і знайшли там 6 пар дитячих ручок і ніжок. Коли чоловік присікався до жінки, то вона, плачучи, призналася, що поїла дітей, щоб не померти з голоду» (Станіслав Миколайович Михайляк, 1915 р. н.).
Катерина Петрівна Собко (1926 р. н.) розповідає історію про двох дівчаток-сестер, яких сусідка заманила у сарай, закрила і хотіла з'їсти. Діти стали кликати на поміч і їх, на щастя, почула матір. В божевільної сусідки теж було двоє дітей — дочка і син. Коли приїхала міліція, у хаті був жахливий сморід. Сусідка стала виправдовуватись, що зарізала курку й варить холодець (дарма що в неї курей не було). Коли люди піднялись на горище, то знайшли там дитячу ручку і голову, прив'язану косами до бантини, а під нею підставлений горщик, щоб кров стікала. Народ вчинив самосуд над людожеркою: її прив'язали до коня і поволочили до сусіднього села, там і закопали.
Моторошність цих картин вражаюча. Під час голодомору матері боялися пускати своїх дітей з дому. Ходили чутки, що в 1932 році за кілограм людського м'яса можна було отримати 3 пуди ячмінної муки. Недалеко від Житомира продавали котлети, в яких навіть знаходили нігті...
«ХАЙ ВМИРАЮТЬ»
Смертність від голоду була неймовірно високою. Були села, в яких залишалося всього кілька людей. Живі не встигали хоронити мертвих. Так, Василь Сидорович Гурін (1924 р. н.) розповідає, як до них прийшов материн брат і віддав Богові душу, а потім цілий тиждень лежав мертвий на призьбі, бо не було кому його поховати. Масовий, безпросвітний голод породжував таку ж масову байдужість — до всього, окрім їжі. Наталія Зіновіївна Пастушенко (1925 р. н.) згадує, як відповіла своїй бабусі після того, як та сповістила її про смерть матері: «Та хай вмирають».
Іван Трохимович Боровик розповідає історію про чоловіка, який на його вулиці знайшов дві хлібини. Коли цей чоловік прийшов додому, то сказав своїй жінці і дітям, що вам, мовляв, вже все одно помирати, тож краще цей хліб я з'їм. Однак, також загинув, як і вся його родина. Доходило до того, що хоронили не лише мертвих, а й напівживих. Петро Павлович Брицький (1931 р. н.) вказує таке: «Той, що збирав на воза померлих, зупинився біля нього й сказав до непритомного: «Пробач мені, я так не маю сили. Ти все одно помреш. Може завтра й зі мною таке буде і нікому буде вже мене везти...». З цими словами за допомогою другого візника витягли непритомного на воза й повезли разом з померлими до яру».
ШКОЛА ВИЖИВАННЯ
В умовах тотальної відсутності їжі українські селяни рятувалися як могли. «Виживав той, хто хоч трішки зумів щось сховати, — зазначає Настасія Микитівна Гаркавенко (1920 р. н.), — Ми мали трохи зерна і, щоб ніхто його не забрав, ховали у глибоку криницю. Мене у великому відрі мама з татом опускали туди, де за дерев'яним бруском цабрини, прямо над водою я ховала зерно. Час від часу ми звідти його діставали потроху і з великою обережністю їли».
Комнезамівці конфісковували в селян останній кілограм зерна. «Якось я з мамою навибирали квасолі, може, зо дві склянки. Мати побачила у вікно, що йдуть ті комісари, хутенько налила воду в горщик, кинула туди квасолю і в піч, буцім варить. Ми думали, так врятуємо їжу, але вони висунули горщик з печі, вилили воду, а квасолю забрали з собою», — пригадує Ганна Андріївна Гаврюшова (1921 р. н.).
«Бригади по 5-6 чоловік заходили в двір і перевіряли кожен метр землі, з хати забирали все. Не було такого куточка, щоб не перевірили [...] Мама з братами розбила верх грубки і туди насипали зерно. Верх замастили глиною. І тільки тоді, коли члени бригади стали рідше приходити, бо ж знали, що забрали все, вночі батьки розбивали грубку й набирали трохи зерна» (Кричун Ніна Тимофіївна, 1923 р. н.). У кого була корова чи кінь, ті годували їх соломою прямо з покрівлі хати, адже нічого іншого дати їсти худобі не було змоги. Корову в той час цінували настільки, що прив'язували її в хаті до ліжка, аби не вкрали. Дуже часто вона була єдиним порятунком для голодних сімей.
Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом навмисно замовчувалося радянською владою. Після здобуття незалежності ця шокуюча інформація сплила на поверхню. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», який трактує події 1932/33 рр. як геноцид українського народу. Чимало скептиків тривалий час заперечуватимуть факт голодомору, і нехай це залишиться на їхній совісті. Заперечувати легше, ніж пережити, — стверджують очевидці трагедії.
опубліковано в газеті «Свобода слова» (28.11.13)
*Примітка: за матеріалами, вміщеними у книзі «Національна книга пам'яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років. Чернівецька область: Статті, спогади, документи, списки жертв голодоморів» (Чернівці, 2008).
*Примітка: на Буковині у 1932-33 рр. голодомору не було, оскільки тут панувала Румунія. У книзі вміщено спогади громадян Чернівецької області, котрі на той час мешкали в УСРР.
1 коментар