Барди (Коління дров)

Трощаться в друзки від невмолимої руки ката,
кожен у розпачі чекає своєї черги.
Вирок страшніший за лезо – куди там барді!
Найгірше в світі – дамоклів меч безнадії...
Барди… Вони були бардами. Тобто поетами.
 
Тіла їхні тверді й неподатливі, але рідко коли вузлуваті
чи з трухлявою серцевиною. Всі – товстіші й тонші –
шкарубкі й мозолисті; перших доводиться четвертувати,
других досить розсікти навпіл. Сумно,
отож-бо й воно: з більших і більше скіпок.
 
Тятива передсмертних мук найтугіша в чеканні.
«Господи-Боже, позбав нас розсудку й пам’яти», –
молять приречені на заклання.
А зустрітий півнем ранок не каже йому про страту.
«Добре півням», – гогочуть пущені півнями.
 
Ще торік, восени, стугоніла у стовбурах буря,
передрікаючи близьку Коляду й неминуче Колоддя.
Ще тоді обтинали вам гілля, і скрипіла обурено
розгалужена, пишна крона. Тепер ви дрова...
Дрова.
 
Червона дривітня ненаситна в жадобі жертв.
Пошматована плоть – наче докір облудній пласі.
«Та ти теж дерев’яна, всі ми з одного дерева,
всі ми одного роду!», – кричали перед тим, як умерти.
Ці слова звучали знаменно в устах поетів.
 
Барди… Вони були бардами. І ти, Драй-Хмаро,
Колими колючим дротом навідліг поколотий,
чужу кулю собі забравши. І ти, і ти...
Споріднені вістрям нетлінного слова
барди… Вони були бардами. Гострими. Вічними.
 
15-16 березня 2014 р.