Вогні рампи (рецензія)

Фільм 1952 року «Вогні рампи», в якому режисером, сценаристом, композитором і головним актором виступив легендарний Чарлі Чаплін, є своєрідним прощанням англо-американського майстра комедійного жанру з кінематографом. Нехай попереду в нього ще кілька серйозних робіт, та ця стрічка  дійсно є його лебединою піснею і дає чітко зрозуміти, що з образом «маленького бродяги» з тростинкою остаточно покінчено. До вашої уваги – рецензія на чи не найдраматичнішу картину в репертуарі великого Чарлі.

«Час – великий письменник. Особливо добре йому вдаються кінцівки» ©

Рампа освітлює широку сцену, осліплює тіні на кулісах, виганяє їх геть зі шпарин розкішних декорацій, але – не з обличчя старого самотнього паяца, погляд якого втупився в безодню порожньої зали. Розхристана темінь нудотно дихає йому в ніздрі, пожирає його єство, злизує холодні краплини поту з напудреного чола і щік. Зненацька майнула думка: це ж сон! Воістину, немає для актора страшнішого кошмару, ніж німота порожніх стільців.

Колись Кальверо був найуспішнішим комедіантом у Лондоні, його ім’я прикрашало будь-які  театральні постери. Публіка шалено аплодувала йому, судомно хапаючись за живіт і регочучи з кожної вдалої витівки. Але всьому настає кінець, і гарячий полудень слави змінюється гірким присмерком забуття. Та й Кальверо вже не той: його непересічний талант безтурботно смішити натовп, це «дурне чудовисько, яке саме не знає, чого воно хоче», струхлявів у річці життєвих розчарувань і погас разом із юністю і молодечим запалом. Жива легенда змушена ледь зводити кінці з кінцями, граючи у другосортних виставах під псевдонімом. Та раптом у його житті з’являється юна балерина Террі, яка переконала себе, що в неї ревматизм, і яка прагнула через це покінчити з собою. Кальверо рятує дівчину і дає їй прихисток. Згодом між ними зароджуються почуття, але різниця у віці – надто вагома перешкода, щоб на неї не зважати...

Світло і морок, оптимізм і песимізм, віра і відчай, мужність і страх, популярність і забуття, життя і смерть, – між цими протилежними полюсами поневіряються душі коміка і танцівниці. Цікаво спостерігати за змінами непідкупних настроїв головних персонажів, особливо ж у моменти, коли вони по черзі задихаються від розпачу і зневіри, а потім вдихають одне в одного ковток свіжого, обнадійливого повітря. Справді, життєдайне світло рампи чомусь осяває тільки одного з них – Террі або Кальверо – так, ніби в театрі хтось вирішив зекономити на електриці. Посивілий клоун вже не вірить у свій успіх, ностальгійно згадуючи роки своєї молодості. Чарівна балерина втратила сенс життя, навіявши собі, що вона нездатна ходити. Кальверо зцілює Террі своїм оптимізмом і почуттям гумору. Террі надихає Кальверо своєю відданістю і вірою в його сили. «Що не кажи, життя – непогана штука, якщо її не боятися», – скаже якось протагоніст.

Основна домінанта стрічки – біль. Зринаючи з найпотаємніших глибин душі, він пронизує кожну репліку чи жест головних героїв, хоча й інколи маскується під личиною сміху і безтурботності. Старому комедіантові з кожним днем стає все важче веселити людей, і усвідомлення того, що ти вже не такий затребуваний, як колись, а згодом тебе безславно викинуть за одвірки і забудуть, приносить в його серце невимовну печаль і тугу. Кальверо, аби бодай не впасти лицем у грязюку перед вибагливою публікою, топить свої переживання у чарці, що тимчасово позбавляє його болю. Він не може відповісти взаємністю Террі – не тому, що вона йому не подобається, а тому, що надто береже її і любить, щоб занапастити її молодість печаттю своєї старечості. Від цього страждають обоє, а ще – скромний і галантний піаніст Невіл, котрий сохне за пріма-балериною королівського театру. Таке враження, все у цьому фільмі зіткано із конфліктів: почуття і обов’язку, старості і молодості, радості і страждання, комедії і драми. «Який сумний обов’язок – смішити людей», – несподівано зазначає Кальверо. Так, він віддав сцені все своє життя, але він її не тільки любить, але й люто ненавидить, про що теж відкрито говорить. А мотивація цього оксюморону дуже проста. Висловлюючись фігурально, Кальверо терпіти не може вигляду крові, але вона ж тече в його жилах.         

Те, чим різниться цей фільм від інших у репертуарі Чарлі Чапліна – це його автобіографічність. Кальверо багато в чому – це сам Чаплін. Старіючий майстер тут перевершив самого себе, сягнувши вершини трагікомізму, змушуючи найвідвертіших циніків сміятися крізь сльози і плакати крізь сміх. Фінальний бенефіс Кальверо – це бенефіс великого Чарлі, «маленького бродяги» з тростиною і в котелку, який, здається, зрозумів, що настав час підбивати підсумки.

Рампа освітлює широку сцену і усміхнене обличчя старого паяца. Цього вечора зала переповнена: аншлаг спровокував новий виступ легендарного Кальверо, який повернувся на сцену після тривалої перерви. Чи це не сон? Публіка радіє, аплодує стоячи, вона сміється і просить ще. «Я би ще зіграв, та в барабані застряг», – говорить клоун, вчергове з’явившись на просценіумі, аби зібрати свій урожай аплодисментів. У грудях в нього щемить як ніколи досі. Воістину, немає для актора більшого щастя, ніж вдячність вдоволеного натовпу.