Марення сліпого Вітра

Тримати за руку тебе так міцно, що аж до болю й ненависті, чуєш, болю й ненависті скрикне вальдшнеп, в пітьмі сльозами заллються верби, розтяті навпіл, — отак за руку тебе тримати, так міцно, так тремко.    
 
Усі прокльони старої відьми прослати шляхом — ні-ні, не нашим, а злого вепра, що вмів стріляти, коли був бравим, хоробрим кленом, — таким, як я був, допоки стрінув тебе, блаженну і окаянну.
 
Так мало сонця мені без тебе, так мало ночі мені з тобою. Скажи, де корінь твойого чару, що зела барвні скропив росою і кличе, кличе когось до себе, кого — не знаю. О, де той хрест мій, із клена втятий?
 
З ріки лунають пісні журливі — то кляті мавки сміються з горя мого до тебе, мого кохання, чи як то зветься… І ти вже — мавка, бо ти — несправжня, ти тільки марево сивих марень сліпого Вітра, що втратив силу...
 
Не крекче вальдшнеп, не плачуть верби, не мчиться вепр, не тихнуть мавки. Лиш виє вітер, мов пес поночі, і я дивлюся у твої очі, і я тримаю тебе за руку, мов своє щастя, мов свою муку, що сипле щедро довкола чари...
 
О, Вітре, зглянься, вже досить марень!
 
Микола ГУЦУЛЯК